Нюанси захисту прав інтелектуальної власності

Юридична газета, 30 жовтня 2012
Жанна Бражник, юрист відділу податкових та юридичних послуг,
Катерина Бабич, молодший юрист відділу податкових та юридичних послуг

Докази та доказування у судовому захисті прав інтелектуальної власності

Судовий захист прав інтелектуальної власності залишається найефективнішим способом захисту порушених прав. Залежно від правового статусу сторін спору, а також суті порушення та розміру зумовлених ним збитків, судовий захист прав інтелектуальної власності може здійснюватися в порядку цивільного, господарського, кримінального та адміністративного судочинства. Доказування є обов’язковим елементом усіх зазначених форм судочинства.

Незалежно від форми судочинства, докази мають містити інформацію щодо предмета доказування (бути належними), бути одержаними законним шляхом (бути допустимими), нести правдиву інформацію щодо предмету доказування (бути достовірними), підтверджувати правову позицію сторони на достатньому рівні (бути достатніми).

До вирішення тих спорів, предметом яких є правомірність реєстрації чи відмови у реєстрації об’єктів інтелектуальної власності, обов’язково має залучатися Державна служба інтелектуальної власності України як відповідач чи співвідповідач по справі. Вона надасть суду всі матеріали, що стосуються діловодства по заявці на реєстрацію того чи іншого об’єкта інтелектуальної власності, а також витяг з відповідного державного реєстру, що підтверджує поточний стан реєстрації.

Зважаючи на суть спору, доказами у справі можуть бути пояснення сторін, третіх осіб, показання свідків, письмові докази (договори, листи, витяги з реєстрів, результати проведених досліджень компетентних державних органів чи приватних компаній), речові докази, в яких були втілені об’єкти інтелектуальної власності, в тому числі звуко- і відеозаписи, висновки експертів за результатами призначеної судом експертизи (судді критично ставляться до експертиз, самостійно замовлених стороною).

Які методи варті уваги при захисті прав інтелектуальної власності в Інтернеті?

У мережі Інтернет досить часто можна зустріти порушення майнових та особистих немайнових прав автора, а саме – розповсюдження контрафактних копій програм та творів у електронній формі. Такі дії є порушенням авторського права, зокрема права на ім’я, на захист своєї репутації, на використання твору тощо. Основною проблемою при захисті прав інтелектуальної власності у таких випадках є складність фіксації самого факту порушення.

Традиційно захист порушеного права передбачає використання юрисдикційних та неюрисдикційних методів. Українське законодавство чітко не врегульовує порядок захисту прав інтелектуальної власності в мережі Інтернет, що на практиці породжує труднощі для осіб, чиї права порушені. Найбільш дієвим способом захисту є звернення до суду з вимогою до власника веб-сторінки, на якій без належного дозволу автора розміщений матеріал, про припинення дій, що порушують авторське право чи створюють загрозу їх порушення. У такому разі заявник має право вимагати відшкодування збитків або стягнення отриманого доходу, а також у певних випадках – моральної (немайнової) шкоди, розміри яких мають бути документально підтверджені.

Особливості регулювання відносин з авторами творів. Що вигідніше – трудові відносини чи підприємницькі?

Законодавство в галузі інтелектуальної власності по-різному врегульовує перехід майнових прав інтелектуальної власності залежно від об’єкта. Згідно з положеннями ст. 16 Закону України «Про авторське право і суміжні права», виключне майнове право на службовий твір належить роботодавцю, якщо інше не передбачено трудовим договором (контрактом) та (або) цивільно-правовим договором між автором і роботодавцем. Положення Цивільного кодексу України є більш диспозитивними та передбачають розподіл майнових прав на твір між замовником та виконавцем.

Варто врахувати також і те, що авторська винагорода співробітника може бути чітко закріплена у внутрішніх документах роботодавця (наприклад, у розмірі середньомісячної заробітної плати), а конструкція цивільно-правового договору дозволяє автору вільно оцінити свій твір.

Враховуючи вищезазначене, для роботодавця укладення трудового договору та подальше створення на цій основі об’єкта права інтелектуальної власності його співробітником є більш привабливим, ніж укладення з цією особою цивільно-правового договору.

Особливості укладення ліцензійних договорів між резидентами та за участю нерезидентів

З метою надання майнових прав на об’єкт інтелектуальної власності в користування третіх осіб, без їх відчуження, власнику об’єкта інтелектуальної власності і особі, що планує використання такого об’єкта, варто укласти ліцензійний договір.

У ліцензійному договорі можна передбачити право на виключне використання об’єкта інтелектуальної власності однією особою (ліцензіатом), позбавивши при цьому власника (ліцензіара) права надалі використовувати та/чи дозволяти використовувати об’єкт інтелектуальної власності третім особам під час дії ліцензійного договору (виключна ліцензія). З іншого боку, в договорі можна передбачити і право наступного використання об’єкта інтелектуальної власності власником без права дозволяти його використання третім особам (одинична ліцензія). Найчастіше майнові права на об’єкт інтелектуальної власності надаються без будь-яких обмежень прав ліцензіара (не виключна ліцензія).

Істотними умовами ліцензійного договору є: сторони договору, назва об’єкта інтелектуальної власності, назва і номер охоронного документа (якщо об’єкт має національну чи міжнародну реєстрацію), вид ліцензії (виключна, одинична чи не виключна), перелік прав, що передаються (максимально детальний), територія і строк дії договору, сума і порядок виплати винагороди. При цьому строк дії ліцензійного договору не може перевищувати строку дії охоронного документа.

Ліцензійні договори не потребують додаткової реєстрації та не призводять до внесення змін в реєстри об’єктів інтелектуальної власності та охоронні документи. Внесення такої інформації до реєстрів є правом, а не обов’язком сторін ліцензійного договору і жодним чином не впливає на законність та дійсність ліцензійного договору.

Звертаємо увагу на те, що права на об’єкти інтелектуальної власності можуть одночасно належати кільком особам. Для будь-якого способу розпорядження правами на об’єкт інтелектуальної власності необхідна згода усіх його власників. Тому, якщо факт існування декількох власників є достовірно відомим, ліцензійний договір повинен бути підписаний усіма власниками або їх довіреною особою. В інших випадках варто перестрахуватися гарантією з боку ліцензіара про те, що надані в користування права належать йому та при цьому права третіх осіб не були порушені. Це положення в договорі буде свідчити, зокрема, про добросовісність ліцензіата.

Згадка в ліцензійному договорі, укладеному з нерезидентом, про те, що він регулюється іноземним законодавством, на практиці не має значення. Так, його тлумачення державними органами все одно буде здійснюватися відповідно до українського законодавства або міжнародних договорів, учасником яких є Україна.

Таким чином, при укладенні ліцензійного договору з нерезидентом необхідно насамперед враховувати вимоги українського законодавства, що цілком відповідають положенням міжнародних договорів у сфері інтелектуальної власності.